Після початку повномасштабної війни проти України Росія остаточно втратила можливість балансувати між Заходом і Сходом. Три десятиліття після розпаду СРСР її дипломатія намагалася вести багатовекторну політику, використовуючи суперечності між світовими центрами сили. Після 2022 року простір для такого маневру майже зник.
Масштабні санкції, політична ізоляція від демократичного світу, економічне відірвання від європейських ринків і руйнування відносин із Заходом поставили Кремль у становище, коли фактично єдиним стратегічним партнером залишився Китай.
Саме тому сьогодні Москва не бачить реальної альтернативи орієнтації на Пекін. Російське керівництво дедалі частіше погоджується навіть на відверто невигідні економічні умови лише заради збереження китайської підтримки.
Це стосується експорту енергоносіїв, розвитку транспортної інфраструктури, використання китайських технологій, фінансових розрахунків у юанях і зростання залежності від китайської промислової продукції. Усе це свідчить про стрімке перетворення Росії на економічного васала Китаю та її глибоку інтеграцію в орбіту геополітичного впливу Пекіна.
Стратегічна помилка Кремля
Саме в цьому полягає фундаментальна стратегічна помилка сучасної російської політичної еліти. У Кремлі, схоже, досі не до кінця усвідомлюють природу китайської зовнішньої політики, яка формувалася тисячоліттями.
Китайська цивілізація історично виходила з власного бачення світового порядку, у центрі якого перебувала Піднебесна. Для китайської політичної традиції характерні прагматизм, довгострокове стратегічне мислення та максимальне уникнення емоційної прив’язаності до союзників.
Цей «китайський світ», замкнений сам на себе, історично сприймав інші цивілізації не як систему рівноправних партнерів, а як периферію, яка має визнати культурну та політичну вищість Китаю і підлаштуватися під його інтереси.
У сучасному вимірі цей історичний код трансформувався у прагнення Пекіна побудувати новий багатополярний світ, де Китай знову займає центральне місце. Менші держави інтегруються в його економічну та технологічну орбіту через глобальні проєкти на кшталт «Один пояс, один шлях».
Китай ніколи не будував міжнародні відносини на основі романтичних уявлень про дружбу чи ідеологічну солідарність. Його зовнішня політика завжди ґрунтувалася на категоріях вигоди, стабільності та поступового нарощування власної могутності.
Для Пекіна будь-яке партнерство є лише інструментом досягнення власних національних інтересів. Сучасний російсько-китайський «союз» також не є винятком. Попри заяви про «безмежне партнерство», між Росією і Китаєм існує очевидна асиметрія сил.
Китайська економіка у багато разів перевищує російську. Китайський технологічний потенціал стрімко зростає, тоді як Росія дедалі більше перетворюється на постачальника сировини та залежного споживача китайських товарів. Це ставить Москву в умови асиметричного нерівноправного партнерства і підпорядковує її геополітичні інтереси стратегічним цілям Пекіна.
Дедалі частіше виникає враження, що Москва поступово втрачає суб’єктність у відносинах із Китаєм. Якщо ще десять років тому Росія прагнула позиціювати себе як рівноправний центр сили, то нині вона виконує роль молодшого партнера.
Вигоди Китаю та довгострокові наслідки
Китай фактично отримує вигоди майже від усіх наслідків нинішньої міжнародної кризи. Він купує російські ресурси зі значними знижками, розширює присутність на російському ринку після відходу західних компаній, зміцнює власну валюту як інструмент міжнародних розрахунків і водночас уникає прямого військового втручання. Пекін здобуває стратегічні переваги без значних політичних чи військових витрат.
З довгострокової перспекти
